Від зернини до шахів – підпільні гральні будинки, переслідування властей і билинні шахові партії. На кону – від дрібних виграшів до данини і територій держав.
Ігри — невід’ємна частина історії людства, що супроводжує людей на всьому її протязі з первісних часів і до сьогоднішніх днів. Основне значення гри в суспільному і культурному житті виявив ще Йохан Хейзінга в далекому 1938 році. Його бестселер «Homo Ludens» («Людина граюча») зберігає свою актуальність і донині, в умовах активних наукових досліджень у галузі історичної антропології.
У Древній Русі гри мали важливе культурне і громадське значення, як, втім, у всіх державах. Археологічні підтвердження найрізноманітнішим видам дозвілля вчені знаходять раз за разом в результаті численних експедицій. Спробуємо реконструювати ті забави, якими жили наші предки.
Зернь — народний спосіб програти стан
Пік популярності цієї простої, але дуже азартною російської «орлянки» припав на XVI — XVII століття, проте вона з’явилася в нашій країні набагато раніше. Її суть зводилася до простого процесу підкидання кісточок, межі яких були пофарбовані у два кольори. Перед кидком гравці ставили на ту чи іншу грань. Деякі умільці могли довго тренуватися для того, щоб кісточки випадали в потрібній для них комбінації.
До XVI століття ця гра була настільки поширена й популярна, що звернула на себе увагу влади. Іван Грозний досить жорсткими методами припиняв поширення зернини. Гравцям довелося піти в підпілля. Тіньові «гральні будинки» дозволяли лудоманам не боятися переслідування держави. В епоху перших Романових адміністрація прагнула викоренити цю «заразу» з військових частин, покаравши воєводам контролювати дозвілля солдатів і знищувати ігровий інвентар. Однак це виконувалося з працею.
У спробах приборкати його прагнення населення, Москва на короткий час ввела в Сибіру податок на гру в зернь і карти в 1667 році. Однак цей «відкуп» тривав рівно рік, і по всій видимості, не привів ні до зниження числа гравців, ні до поповнення скарбниці.
Російська лапта. Майже крикет
Мабуть, найбільш відомий «істинно русский» вид спорту. Її правила максимально схожі на західні аналоги: американський бейсбол і англійська крикет, а поява цієї забави на Русі деякі дослідники пов’язують навіть з язичницьким періодом історії держави.
Під час археологічних розкопок на території Великого Новгорода був знайдений ігровий інвентар — дерев’яні біти й м’ячі, за розмірами схожі з тенісними. Вчені датували ці артефакти XIV століттям. Багато сходяться в думці, що лапта відігравала важливу роль у тренуванні військ при обороні міста. Можливо, саме ця традиція Північно-Західної Русі сподобалася Петру Великому, коли він увімкнув цю гру в програму підготовки особового складу перших полків нової російської армії: Семенівського і Преображенського.
Кулачні бої — спосіб військової підготовки та збільшення території держави
Хоч історія цієї російської забави лише опосередковано пов’язана з можливими баришами в результаті виграшу (у всякому разі, можливість такого результату гри не можна скидати з рахунків), кулачні бої, як і лапта, були одними з найбільш азартних святкових занять мешканців Давньої Русі.
Сходки любителів помірятися «силою богатирською» зазвичай відбувалися під час свят. Видів таких бійок було безліч: «цар гори», «стінка на стінку», «один на один», «зчіпний бій» — і це лише деякі з них. Такі сутички мали і свої правила. Так, не можна було використовувати будь-які сторонні предмети (наприклад, камені, які збільшували силу удару при утриманні їх в кулаці), заборонялося бити лежачих, а також вистачати опонента за одяг.
Часом ставки на кулачних боях вражали своїм розміром. «Повість временних літ» повідомляє читачеві про такому поєдинку між тмутараканським князем Мстиславом і вождем племені касогів Редедей. Ініціатором такого незвичайного з’ясування відносин був саме Редедя. Перемігши у рукопашній боротьбі свого візаві, Мстислав позбавив його життя — по всій видимості, це було здійснено за буквою місцевих, касожских звичаїв. Бій не відбулося, а касоги стали платити князеві данину.
Шахи на Русі — билинне вирішення спорів
Про проникнення цієї гри на територію Стародавньої Русі можна говорити досить точно — шахи поширюються у нашій країні приблизно в VIII — IX ст. Численні археологічні знахідки в різних містах давньоруської держави дозволяють говорити про те, що ця східна забава остаточно поширюється серед населення вже до XI — XII ст. Більш того — з’являються майстерні з виготовлення інвентарю: дощок і фігур.
Незважаючи на велику кількість речових артефактів, згадок про шахи в пам’ятках давньоруської літератури небагато. В основному вони носять негативний характер: російські духовні діячі, беручи приклад з Візантії, погано ставилися до цієї гри, порівнюючи її, крім іншого, з уже згадуваної «зерню», поставивши, таким чином, шахи на один рівень з грою в кості. Духовним особам, поміченим за «богомерзким» заняттям, загрожувало навіть позбавлення сану.
Однак осуд з боку церкви не зупиняло простий народ — шахи змогли міцно увійти в повсякденне життя. Як же можна про це дізнатися? Варто звернутися до російського фольклору.
Наприклад, у билині «Михайло Потык» головний герой, за завданням київського князя Володимира, повинен якимось чином відвести від Русі виплату данини за дванадцять років якомусь цареві Вахрамею. Спір вирішився за результатами шахової партії — Михайло вдалося обіграти супостата і захистити руську землю від розорення. Інший билинний епізод — гра новгородського купця Садко з морським царем. Ну і, нарешті, історія про «Ставре Годиновиче», де дружина взятого в полон князем Володимиром Ставра, Катерина Іванівна, обігрує государя і визволяє свого коханого з в’язниці.
Збереглися спогади іноземців, які відвідували Росію і відзначали високий рівень російських гравців. Однак вони відносяться вже до XVI — XVII ст., коли церковний заборона на шахи поступово пішов на спад — відомо, що Іван Грозний любив провести час за шаховою дошкою.
Вже при царі Федорі Іоанновичі Романові в Росії з’являються гральні карти. Спочатку ставлення до них держава була строго негативним — спійманий за цим заняттям загрожувала страшна кара аж до таврування розпеченим залізом і виривання ніздрів. Ситуація зміниться при першому російському імператорові — Петро I навіть відкрив кілька мануфактур по виробництву колод, а торгівля інвентарем стала міцним джерелом доходу скарбниці. Шахи стануть долею інтелектуальних верств населення, про зернини забудуть, а лапта і кулачні бої залишаться своєрідним пам’ятником російської культури.
