День єднання і дружби словян і сумне даний словянського світу

0
42

25 червня відзначається День єднання і дружби слов’ян. Цей святковий день був заснований в кінці ХХ століття з метою збереження історичної пам’яті слов’янських народів світу про своє коріння, про, багато в чому, загальної історії предків. Сьогодні слов’янський світ – це більше 300 мільйонів людей, але відносини між багатьма слов’янськими державами і народами далекі від безхмарних.

Слов’янський світ: який він?
Сьогодні у світі на слов’янських мовах говорить від 400 до 500 млн людей, хоча, звичайно, не кожен з славяноговорящих є слов’янином. Сукупна чисельність власне слов’янських народів налічує від 300 до 350 млн чоловік. Слов’яни становлять більшість населення Російської Федерації, України, Білорусії, Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, Сербії, Чорногорії, Македонії, Боснії і Герцеговині, Хорватії і Словенії. Є ще Придністровська Молдавська Республіка, Донецька і Луганська народні республіки – також переважно слов’янські за своїм складом. Крім того, значні слов’янські громади проживають в Казахстані, Киргизстані, Латвії, Естонії, Литві, Молдові, США, Канаді, Австралії та багатьох інших країнах світу.
Найбільший слов’янський народ – росіяни. Потім ідуть поляки, українці, серби, чехи, болгари, білоруси, хорвати, словенці, босняки, словенці, македонці, чорногорці. Всі перераховані народи мають свою державність. Державності немає у таких слов’янських народів, як лужичани (лужицькі сорби) – проживають у Німеччині, кашуби – проживають у Польщі, русини – проживають на Україні і в Угорщині.
День единения и дружбы славян и печальное настоящее славянского мира россия
Мовна близькість – єдине, що об’єднує строкатий слов’янський світ. Слов’яни дотримуються різних культурних традицій, у них зовсім різна історія, навіть різна конфесійна приналежність. Серед слов’ян є православні (росіяни, українці, білоруси, серби, болгари, чорногорці, македонці), католики (поляки, хорвати, частина чехів, словаків, словенців), протестанти (частина чехів і словаків) і навіть мусульмани – суніти (босняки, болгари-помаки). Таким чином, слов’янський світ – багатогранний, багатоликий і аж ніяк не єдиний. Цим і пояснюються численні перипетії у відносинах між власне слов’янськими народами. Наприклад, серби, хорвати і босняки – фактично один і той же народ, що говорить на одній мові, але релігійні відмінності перетворили його в три абсолютно різних народу, не просто мають різні культурні традиції, але і перебувають у стані перманентного протистояння один одному.
Панславизм
У XIX столітті велика частина слов’янських народів Східної та Південної Європи не мала своєї державності, а входила до складу Австро-Угорської і Османської імперій. Природно, в цих країнах слов’яни вважалися людьми навіть не другого, а третього сорту – в Австро-Угорщині після австрійців і угорців, в Османській імперії – після турків і албанців. Тим не менш, у слов’янських народів почала прокидатися ідентичність, потяг до свободи. І велика частина передових представників слов’янських народів у ті роки вважала, що звільнення слов’ян прийде від Росії – єдиного на той період могутньої слов’янської держави.
Виняток, щоправда, становила частину польських громадських діячів, які ностальгували за Речі Посполитої і вважали, що саме Польща повинна очолити звільнення слов’ян Східної Європи, тоді як Російська імперія, мовляв, нібито здатна слов’ян лише закабалити. Але ми бачимо, що насправді саме Росія внесла ключовий внесок у визволення від османського панування слов’ян Балканського півострова, в позбавленні малоросів від кримських набігів, тоді як Польща проводила геноцид малоросійського населення.
До речі, і до сусідніх чехам і словакам поляки також ставилися без особливого пієтету, чому свідчення – радісне участь Польщі разом з Німеччиною та Угорщиною у розділі Чехословаччини незадовго до початку Другої світової війни.
Чи є сьогодні слов’янська єдність?
На жаль, слов’янська єдність так і залишилося мрією інтелектуалів-панславістів ХІХ століття та їх сучасних ідейних спадкоємців — ентузіастів. Так, ми бачимо офіційні заходи, приїзди делегацій, конференції, концерти і виставки, а що за ними? А за ними жахи югославської війни, де найближчі родичі — хорвати, босняки і серби, різали один одного. Ми бачимо багатовікове панування Речі Посполитої над населенням територій, що увійшли потім до складу сучасних України та Білорусі. Ми бачимо геноцид поляків українськими націоналістами і українців польськими формуваннями.
Ми бачимо, нарешті, те, що сьогодні відбувається на Україні. Два найближчих народу, а за фактом – навіть єдиний народ, завдяки вміло срежиссированному «зовнішнього управління» Києвом та націоналістичної пропаганди, перетворилися на лютих ворогів. І це – камінь не тільки в українського націоналіста з портретом Бандери, вимагає лінчувати «москалів», але і в його дзеркальне відображення в Росії, закликаючи чи не знищувати українців і стирати з лиця землі Україну.
День единения и дружбы славян и печальное настоящее славянского мира россия
Тому єдність слов’янських держав сьогодні – не більш ніж міф. Росія, яка в мріях панславістів займала місце об’єднувача слов’янських народів, сьогодні залишилася практично в повній політичній ізоляції серед слов’янських держав. Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чорногорія – члени НАТО. Македонія готується. Навіть у Сербії розмірковують над вступом в Альянс. Україна відкрито називає Росію ворогом української державності і також прагне на Захід, в НАТО. Єдиний формальний союзник – Білорусь, але й «бацька» Олександр Лукашенко грає «свою гру», намагаючись лавірувати між Росією і Україною, Росією і Євросоюзом.
Можна сказати, що боротьбу за політичне й ідеологічне домінування в слов’янському світі Росія програла. Сьогодні нам простіше співпрацювати з Казахстаном, Киргизстаном або Вірменією, ніж з «братами-слов’янами», оскільки перелічені держави, хоч і чужі в культурному відношенні, вимушено тяжіють до Росії в силу свого географічного положення та історико-політичної специфіки. Це політичне і ідеологічне поразка неминуче відбивається і на культурному впливі Росії в слов’янських країнах, на її образ в очах самих представників братніх слов’янських народів. Хто ще любить росіян настільки ж палко, як серби? Який слов’янський народ?
День единения и дружбы славян и печальное настоящее славянского мира россия
До яких сучасних слов’янських країнах відчувають великий інтерес до російської культури? На Україні, наприклад, взагалі забороняють багато творів російських письменників, забороняють в’їзд в країну для діячів культури і мистецтва з найменшого підозрою у відсутності лояльності до чинного українського режиму. Досить виступити з концертом чи виставкою в Криму, щоб отримати «вовчий квиток» від київської влади.
Росія, Україна і Білорусія
Завжди вважалося, що серед слов’янських народів росіяни, українці і білоруси займають особливе місце. До радянського часу взагалі йшлося про один російському народі і трьох його складових – великороссах, малороссах і білорусів. Ніяких українців не було і в помині – вони з’явилися в надрах австро-угорських спецслужб для руйнування російського єдності. Але що зроблено, то зроблено – і коли створювався Радянський Союз, Українська РСР стала однією з його найважливіших республік. Східні слов’яни – росіяни, українці і білоруси – вважалися найбільш братніми народами і це дійсно було так: спільна релігія і культура, маса змішаних шлюбів, єдина (з невеликими нюансами) писемність.
Однак проект Заходу входило тотальне руйнування слов’янської єдності і якщо налаштувати проти Росії поляків, чехів, хорватів вдалося дуже і дуже давно, то з українцями все було набагато складніше. Антиросійська пропаганда закріпилася лише на крайньому заході України – в Галичині. Але з розпадом Радянського Союзу саме націоналістичні сили запанували у влади в країні. Можна сказати, що повзуча дерусифікація на Україні йшла з 1991 року, хоча Кравчук, Кучма, Янукович і навіть Ющенко не діяли настільки незграбно і агресивно, як нинішні київські влади.
У підсумку все дійшло до того, що Росія і Україна перетворилися у ворожі держави, а розділ пройшов навіть в окремо взятих сім’ях – родичі, що проживають на Україні і в Росії, шлють один одному взаємні прокляття. І пов’язано це виключно з політичною ситуацією, породженої двома головними факторами – інтригами Заходу і нездатністю Росії відстоювати свої інтереси за кордоном у 1990-ті роки, коли закладався фундамент сучасних українських подій.
Коли на Україні біснувалися «національні письменники», кували свою міць бойовики радикальних націоналістичних організацій, розчулені московські чиновники слухали теревені того ж Кучми про братерство двох народів. Але тоді час для години «Х» ще не настав – остаточний антиросійський поворот повинен був відбутися тоді, коли виросли і зміцніли покоління, що сформувалися вже в самостійній Україні, а це всі, кому сьогодні не тільки 18-20, але і 40 років (бо початкова школа, в яку сучасні 40-річні українці встигли походити в Радянському Союзі, не в рахунок – вони формувалися вже після 1991 року).
День единения и дружбы славян и печальное настоящее славянского мира россия
У Білорусі, до речі, реалізується той самий сценарій, правда більш повзучий, в силу меншої агресивності білорусів і ролі самого «батька», який розуміє, що його особиста влада в будь-якому випадку тримається на підтримці Росії. Але і там діє значна «аппазыцыя», спонсорована Заходом і включаючи як «інтелігентів» — письменників і публіцистів, так і вуличних бойовиків. І знову російська влада вірить розповідям про велику дружбу з Росією, хоча реальні справи «бацьки», а особливо його внутрішня політика, зовсім далекі від дружніх по відношенню до нашої країни.
Чому все ж потрібен День єднання і дружби слов’ян
Але політика – політикою, а слов’яни – це не тільки політичні діячі та активісти, але і маса звичайних людей, яка дійсно має мовну й культурну близькість і саме співпраця якої готове остудити деякі «гарячі голови».
День єднання і дружби слов’ян – це відповідь розумної частини слов’янського світу тим силам і всередині слов’янських країн, і на Заході, які намагаються остаточно пересварити всі слов’янські країни і народи з Росією, а потім «деславянизировать» слов’ян. Процес «деславянизации» майже до кінця пройшли словенці і хорвати, меншою мірою поляки, чехи і словаки – латинський алфавіт, західне християнство, близькі до німецьким культурні традиції. Але сербам, чорногорцям, болгар, македонців не варто спокушатися – руки дійдуть і до них. Протиставлення чорногорців сербам – типовий тому приклад, залишилося поступово перевести чорногорців в західне християнство і процес розриву буде завершено.
Тому коли проходять свята, подібні Дню єднання і дружби слов’ян, проводяться пов’язані з ними заходи, це демонструє світовій спільноті, що слов’яни все ще відчувають себе єдиною спільністю, нехай і багатому в своєму розмаїтті. Звичайно, основна роль у таких святах належить діячам культури і мистецтва, але ж саме вони, а не ангажовані політичні діячі, з повним правом можуть вважатися кращими представниками своїх народів. Особливо, якщо вони позбавлені національного чванства, якщо вони щиро хочуть дружби і єднання слов’ян.
Автор:Ілля Полонський