Звикнути до традицій і норм іншої країни — завдання не з простих. Доводиться робити над собою зусилля, щоб прийняти незнайомі і навіть деколи чужі цінності іншого народу. За 7 років життя в Туреччині мені вдалося звикнути лише з деякими особливостями менталітету місцевих жителів, а що-то до сих пір у мене викликає нерозуміння і неприйняття. Спочатку я розповім про те, до чого мені вдалося звикнути до Туреччини.
Нічого не планувати заздалегідь
Турки не планують своє життя, вони живуть сьогоднішнім днем або, якщо бути більш точним, миттєвим миттю. «Ось ми з тобою сидимо, розмовляємо. Сонце гріє. Чай в чайнику гарячий. Все чудово. Які плани? Навіщо? — постійно чую я від свого турецького оточення. — Коли зміниться ситуація — хто зателефонує, чи дощ поллє — ось тоді і будемо думати».
Для російської діяльної натури подібна розхлябаність (а по-іншому я ніяк не можу це назвати) вбивча. У нас все має бути за планом: на сьогодні, завтра та багато-багато днів вперед.
Навіть нехай не вийде на 100% виконати свої задумані плани (а, швидше за все, і не вийде), але головне —прагнення.
Звичайно, не відразу, але дану особливість турецького народу я прийняла, коли зрозуміла, що боротися з цим неможливо, та й потрібно взагалі боротися? І тут показова сталася зі мною історія.
Одного разу до мене в гості приїхала сестра, і ми разом (я, мій чоловік-турків і сестра) вирушили на зустріч з приятелем, який на цю саму зустріч сильно запізнювався. Тоді ми розвернулися і поїхали на пляж. Через годину дзвонить той самий товариш і каже, що, мовляв, звільнився, на що мій чоловік спокійно відповідає: «Зараз дівчатка відпочинуть і приїдемо».
В Росії така ситуація неможлива за визначенням. Все б давно вже пересварилися, і день був би зіпсований остаточно. А тут все з посмішкою і турботою про ближнього.
Тримати свої проблеми при собі
Спочатку було дуже важко — елементарно не було кому розповісти про своє стресі від переїзду — чужа країна, незрозумілий мову, косі погляди турецьких жінок і незрозумілі розмови за спиною. У якийсь момент великою підтримкою для мене став мій син, з яким ми стали обговорювати всі проблеми рідною нам мовою і намагатися знаходити для них рішення. Чоловік, звичайно, теж намагався нам допомогти, але деякі наші проблеми він елементарно не усвідомлював.
Перший рік після переїзду неймовірно хотілося нашої шкідливої їжі — локшину швидкого приготування, консерви рибні і сала з чорним хлібом. Ну і який турків це зрозуміє?
Є багато овочів
Турецька кухня відрізняється від російської величезною кількістю різноманітних овочевих страв. І не дивно, адже фрукти і овочі на місцевих ринках коштують копійки. Для мене стандартний обід вдома — це свіжий салат, невелика порція гарніру і ще пара – трійка овочевих страв.
З радістю відвідувати всі державні установи
Знаючи, яким чином йдуть справи з бюрократичною системою в Росії, ми намагаємося якомога менше з нею стикатися. У Туреччині, звичайно, теж бувають накладки, але в цілому місцевий підхід мені подобається, особливо шанобливе ставлення до відвідувачів.
Перший час я відчувала вироблений ще на батьківщині страх перед поліцією і представниками дорожньо-патрульної служби.
В Туреччині вони наші помічники, а не інструменти для створення проблем і сплати штрафів на місці.
Якщо на дорозі попереду стоїть машина ДАІ з перевіркою, то за кілометр до неї виставляється попереджувальний дорожній знак про те, що попереду контроль — скиньте швидкість!
Їздити по хороших дорогах
В ситуаціях, коли доводиться їхати по неотремонтированным дорогах, я починаю вередувати, так як вже звикла до хорошого якістю трас. Звичайно, в Туреччині теж є погані дороги, але це швидше виняток, ніж правило.
Минулого тижня я розповіла вам про своє процесі адаптації до життя в Туреччині, а точніше про її позитивних результатах. Сьогодні мова піде про те, що мені так і не вдалося прийняти або виходить з особливим працею.
Бізнес в Туреччині — не жіноча це справа
Найважче, до чого я звикала роками і на що я витратила величезну кількість нервів, — організація бізнесу в Туреччині. З турками працювати неможливо! Причому казуси відбуваються на всіх рівнях бізнесу. Навіть самі професійні та великі компанії роблять помилки і не виконують своїх обіцянок.
«Контракт? Ви про що? Що це таке? Ти мені не довіряєш, брат?» — саме така реакція йшла від моїх турецьких партнерів після вимог укласти договір, де були б чітко прописані обов’язки і права обох сторін по даній угоді.
У цьому полягає величезна проблема: як кажуть, слово до справи не пришиєш.
Як я впоралася з цією рисою? З часом я навчилася просто вибирати і відбирати потрібних партнерів. Зараз мені досить пари зустрічей, щоб визначити, чи буду я з ними працювати чи ні. Часи биття головою об стінку турецьких амбіцій (як «Я розумний турецький бізнесмен, а ти жінка, та ще й слов’янка! Тобі б сидіти вдома і народжувати гарних дітей, а не лізти в чоловічий бізнес!») і пустослів’я пройшли.
Відношення до фінансів
Турки з легкістю витрачають гроші, абсолютно не замислюючись про завтрашній день. Наприклад, що працюють в туристичній сфері люди мають можливість заробляти тільки під час сезону. Причому на ці гроші їм потрібно жити решту 7 – 8 місяців після спаду напливу туристів. Але ні! Вдень заробили — вночі пропили-прокутили. Що буде взимку, практично ніхто не замислюється.
До початку весни грошей у роботяг взагалі не залишається. Часто мені доводиться бачити, як вони беруть продукти в борг у місцевих магазинах.
Я особисто знаю кількох бізнесменів, кичащихся своїм багатством, але в той же мають незавидне фінансове становище. Зовні все прекрасно: великий будинок, пара – трійка особистих машин в сім’ї, свій бізнес. При першому знайомстві всі тільки і співають про те, як багато грошей вони заробляють в цьому житті. Але варто копнути глибше, а там — фінансова діра. І бізнес, виявляється, зовсім не прибутковий, а навпаки, з кожним сезоном все більше «з’їдає» грошей і утворює величезні борги у постачальників і держави. Тому турецький правосуддя працює чітко: якщо ти повинен — віддаси все. Якщо є рішення суду, то миттєво блокує всі рахунки, на майно накладається арешт, а судові виконавці можуть забрати все, що тільки можливо.
Це котеджне селище Бурдж аль-Бабас в горах десь на півдорозі між Стамбулом і Анкарою. Фото Варламова
Турецькі посиденьки
До чого я так і не змогла звикнути за 7 років життя в Туреччині і, мабуть, не звикну — це багатогодинні чаювання. Розмови про все і ні про що — про сусідів, численних родичів, політиці, хто копає город і т. д. Особливу дратівливість у мене викликають нескінченні порожні розмови про майбутнє бізнесі і… літри чаю і кави.
Бували випадки, коли гості зловживали нашою гостинністю і залишалися у нас по 5 – 6 годин!
Зазвичай я тримаюся, посміхаюся. Пару раз, правда, не витримала і відмовилася заварювати черговий чайник чаю! З тих пір ці нав’язливі товариші більше до нас не приходять. А якщо мені потрібно йти на подібні посиденьки, то намагаюся піти до тих пір, поки ще у мене виходить посміхатися господарям.
Жіночі розмови
Ще не менш дратівливим фактором для мене є нав’язливість турецьких жінок. Я розумію, що вони хочуть спілкуватися і дружити, і, швидше за все, роблять це все від чистого серця, але для мене це занадто.
Не терплю, коли до мене завалюються в 8 ранку, сидять по 2 – 3 години, приносять мішки всякої живності і чекають чогось схожого у відповідь.
Якщо до переліченого додати той факт, що я не люблю і не вмію готувати (пиріжки і тортики для мене —недоступний рівень майстерності), то мені доводиться постійно імпровізувати для непрошених гостей всякі кексики!
Ось так виглядає моє життя у Туреччини — зі своїми мінусами і плюсами, але треба визнати, що позитивних моментів набагато більше, ніж негативних.
