Про титул «великий князь руський»

0
21

Про титул «великий князь руський»
Більшість сучасних авторів погоджуються з тим, що питання власної титулатури не надто цікавив правителів Давньоруської держави на етапі його формування[2][3]. Давньоруські літописи, найдавніші з яких відносяться до XII століття, також не приділяли титулу правителів держави великого значення, вважаючи за краще, в більшості випадків називати правили в Києві представників Рюриковичів просто «князями», таким чином, не відокремлюючи їх в цьому питанні ні від правили в інших містах представників династії, ні від місцевих вождів племінних союзів[4][5].
Хоча в текстах російсько-візантійських договорів X століття по відношенню до
Олегу,

Ігорю і
О титуле «великий князь русский» история
Святославу
О титуле «великий князь русский» история
fair.гів Волгограді відкриють пам’ятник слов’янського князя…
використовувався титул «великий князь руський»[6],
сам титул «великий князь» в літописах регулярно з’являється лише з опису подій кінця XII століття[7]. Що стосується закордонних джерел, то вони по відношенню до правителя Давньоруської держави використовували різні форми. Костянтин Багрянородний у своїх творах именуетИгоря, а потім Ольгу «архонт (архонтисса) Росії». Цей же титул пізніше використовували на своїх печатках Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. У західних та арабських джерелах — король (державної), «каган» (хакан), малік. Титул «каган» також зустрічається в давньоруських джерелах[8]. Ряд істориків вважає, що саме цей титул використовувався правителями Давньоруської держави як самовизначення до другої половини X століття[4]. Починаючи з середини XI століття для визначення княжили в Києві Рюриковичів використовувалася також приставка «всія Русі» (Князь всієї Русі). Зараз відомо вживання цього терміна стосовно 6 представникам династії до монголо-татарської навали (Всеволоду Ярославичу, Володимиру Мономаху, Юрію Долгорукому, Ростиславу Мстиславичу або Мстиславу Ізяславічу — ім’я правлячого на той момент у Києві князя не названо, Мстиславу Романовичу Смоленському і Романові Мстиславичу Галицько-Волинському)[9].
З середини XII століття, з початком розпаду Давньоруської держави, значення київського князя серед інших давньоруських князів впало. Він користувався лише почесними привілеями, а його престиж було багато в чому формальним[5]. Для інших князів він був рівним серед всіх, але займав батьківське князювання («в отця місце»)[5]. Він могсозывать князів на з’їзди по справах, що стосуються всіх давньоруських князівств і головував на них, очолював походи проти спільних ворогів, але в управління долями інших князів не втручався, правлячи лише своїм Київським князівством[5]. В справи інших князівств він міг втручатись (як самостійно, так і на вимогу інших удільних князів) лише у випадках загального правопорушення, коли зацікавлені були всі князі[5].
Поява титулу «великий князь» відноситься до другої половини XII століття і пов’язане з політичними реаліями розпаду Давньоруської держави, зростанням амбіцій окремих родів Рюриковичів і необхідністю оформлення багатоступінчастої титулатури[10]. Спроби установи великокнязівського титулу відбувалися паралельно відразу в декількох землях Русі — київської, чернігівської, галицько-волинській, смоленської, володимиро-суздальській і, ймовірно, новгородської[11]. Після монголо-татарської навали,розорення Києва в 1240 році і його запустіння, київські князі у другій половині XIII століття втратили звання великих (за князями володимирськими цей титул зберігся, а протягом XIII—XV ст. він став використовуватися і багатьма іншими князівствами, що мали у своєму складі уділи: (Рязанським, Тверським і ін)[5].