Проблеми і досягнення радянських військово-космічних станцій «Алмаз»

0
4


У ніч з 24 на 25 червня 1974 року в космос була виведена довготривала пілотована станція «Алмаз-2», що отримала у відкритій пресі назву «Салют-3». Військовим фахівцям довелося докласти чимало зусиль, щоб подолати численні труднощі і знайти свій «форпост» на орбіті. Однак незабаром з’ясувалося, що найважче попереду.
«Салют-3» на орбіті
3 липня 1974 року з космодрому Байконур стартував космічний корабель «Союз-14» з першою експедицією на «Алмаз-2». Очолював екіпаж досвідчений космонавт «гагарінського» набору полковник Павло Попович. Бортінженером корабля став військовий інженер підполковник Юрій Артюхін.
Дублери Борис Волинов і Віталій Жолобов допомагали їм у роботі, перебуваючи в Євпаторійському ЦУПе. Програма першої експедиції включала розконсервацію станції, перевірку військової апаратури для спостереження за об’єктами на поверхні Землі і океану. В «громадянську» частина програми входили медико-біологічні дослідження, визначення фізичних характеристик позаземного простору, а також фотозйомка в інтересах геологів і картографів.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Військова орбітальна станція «Салют-3» («Алмаз-2»). Малюнок А. Шлядинского.
Через добу після старту «Союз-14» зістикувався з «Алмазом-2». Павло Попович згадував:
«Вивели нас балістики до станції на 600 м. На 100 м ми взяли керування на себе, а на 50 – корабель почав йти вправо. А в цей час у нас закінчилася зв’язок, і на Землі не знали, зістикувалися ми чи ні.
Управління кораблем у нас було відпрацьовано до автоматизму. Я відразу зупинив рух корабля і кажу: «Юра, що сталося?» Все ніби в нормі, але корабель понесло… Ясності не було, але стикуватися треба. Щоб краще відчувати ручки управління, я зняв рукавиці скафандра. Адже керувати маленькими ручками в рукавичках дуже складно. Юра спробував протестувати, адже якщо вдаримося і буде розгерметизація – ніщо не врятує. Я йому: «Ти спасешся і скажеш, що я добровільно на це пішов». Я швидко відновив орієнтацію, і ми прибили прямо в центр конуса стикувального вузла. Ми навіть нікуди не ковзали».
Потім пішло стягання станції і корабля, але виявилося, що стик між ними негерметичний — тиск між ущільнювальними кільцями потихеньку падало. Екіпаж попросив у генерального конструктора Володимира Челомея, під керівництвом якого створювалися «Алмази», роздільна здатність для переходу на станцію. Держкомісія роздумувала цілий виток і все-таки дала команду на перехід, який завершився благополучно.
Режим роботи у екіпажа був дуже щільним. Космонавтам доводилося відпочивати по черзі, уривками, виробляючи зйомки наземних об’єктів в різний час дня і ночі.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Космонавти Юрій Артюхін і Павло Попович на Червоній площі, 1974 рік.
РГАНТД
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Космонавти Павло Попович і Юрій Артюхін під час тренування на тренажері орбітальної станції «Алмаз», місто Реутов.
РГАНТД
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж космічного корабля «Союз-14» прощається з проводжаючими перед стартом, 3 липня 1974 року.
РГАНТД
На третю добу експедиції раптом завила тривожна сирена. Космонавти відключили її і почали гарячково з’ясовувати причину. Все виявилося в нормі, але варто було їм повернутися до відпочинку, як сирена завила знову. І знову ніяких відхилень в роботі системи життєзабезпечення виявити не вдалося. Після третього підйому Попович взяв два дроти і влаштував коротке замикання — сирена відключилася назавжди і більше не заважала. Однак до кінця польоту у космонавтів зберігалося відчуття постійної тривоги, адже в разі реального збою їх ніхто не попередив би.
«Ми з Юрою ще під час підготовки розділили: кожному по сім апаратів, все одно всіх не освоїти. Так от, ми вимкнули світло і почали. Ну гаразд, з цим впоралися. Намучилися, правда. Поклали відзняті матеріали в капсулу. Перезарядили касети. Включаємо світло… А навколо рой плівки. Здавалося, вона зайняла весь вільний простір. Адже ми відзняту плівку упаковували, а решту просто змотували з котушок і витягали з касет. А плівка тоді горючої була. Одна іскра – і такий вогонь буде… Довелося вручну скручувати всю непотрібну плівку в щільні рулончики».
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Відповідно до програми польоту, космонавти повинні були провести експеримент по переміщенню в невагомості масивних вантажів. В якості вантажу взяли «капсулу спецінформації» вагою 360 кг, в якій відзняті плівки планувалося повертати на Землю. За допомогою маніпулятора її витягли з гнізда і штовхнули вздовж станції. Космонавти забули, що навіть в невагомості маса і інерція залишаються незмінними, і це ледь не призвело до катастрофи. Попович розповідав:
«І вона потихеньку попливла. А вона ж кругла, без ручок, схопитися за що… Як її зупинити? В борт вріжеться —проб’є наскрізь, маса-то величезна. Я тоді підпірнув під капсулу і впираюся, чіпляюся за все, що потрапило. Зупинив, коли приблизно сантиметрів двадцять залишилося до стінки. А інакше просто проломило б борт».
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Зустріч екіпажу космічного корабля «Союз-14» після успішного виконання космічного польоту. Зоряний містечко, липень 1974 року. РГАНТД
За два тижні космонавти перевірили всі системи «Алмаз-2», відрегулювали температуру повітря, перемістили вентилятори, досягши оптимальної циркуляції повітря, змонтували пристосування для фіксації переносних приладів і т. п. Екіпаж повністю виконав програму експедиції і 19 липня повернувся на Землю.
Друга експедиція
За традицією в наступний політ повинен був йти екіпаж, який дублював попередню експедицію, але сталося непередбачене: хто-то в урядових колах прийняв рішення направити в політ Геннадія Сарафанова і Лева Дьоміна, а Бориса Волиновим і Віталія Жолобова знову зробити дублерами. Втішаючи, останнім повідомили, що їх екіпаж є більш «сильним», тому йому краще почати готуватися до освоєння наступної станції — «Ромб-3». Волинов, який чудово знав, що запуску нового «Алмазу» доведеться чекати два роки, був вкрай незадоволений рішенням і категорично відмовився дублювати Сарафанова, а після закінчення робіт в ЦУПе пішов у відпустку.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Група «алмазних» космонавтів на Байконурі. Сидять: Р. Сарафанів, Р. Шонін, П. Попович, Ю. Артюхін і Б. Волинов. Стоять: Ст. Зудов, Ст. Жолобов, Ст. Різдвяний і А. Куклін. Фото з особистого архіву П. Поповича.
Друга експедиція стартувала 26 серпня 1974 року на кораблі «Союз-15». Приблизно через добу балістики вивели його до станції. Була включена система автоматичного зближення і стикування «Голка». І тут знову підвела автоматика, яка «сприйняла» залишився до станції відстань в 350 м як 20 км і видала імпульс двигунами на розгін корабля.
Екіпаж не розібрався в ситуації і не перейшов на ручне управління. Корабель помчав до станції зі швидкістю 20 м/с (розрахункова швидкість при торканні не повинна перевищувати 0,3 м/с), і катастрофа здавалася неминучою. «Союз-15» врятувало те, що програма автоматичного управління зближенням передбачає наявність бічної швидкості — введена поправка відхилила корабель, і він пронісся повз станції на відстані 40 м.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Ракета-носій з космічним кораблем «Союз-15» на стартовому комплексі Байконура.
spacefacts.de
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж космічного корабля «Союз-15» на тренуванні: Лев Дьомін і Геннадій Сарафанів.
spacefacts.de
Екіпаж все ще не розумів, що відбувається. Несправна «Голка» змусила корабель повторювати сеанси зближення. Ще двічі «Союз-15» здійснював смертельно небезпечний маневр, поки не втрутився ЦУП, що видав команду на вимикання режиму автоматичного зближення.
Від спроби стикування в ручному режимі довелося відмовитися, адже палива залишалося тільки на повернення. 28 серпня спусковий апарат «Союз-15» успішно приземлився у Казахстані.
Державна комісія прийшла до висновку, що система «Голка» вимагає серйозного доопрацювання, на що потрібно багато часу. Експедиції на «Алмаз-2» були скасовані. 24 січня 1975 року після виконання піврічної програми польоту в автоматичному режимі станція була зведена з орбіти і затоплена в Тихому океані.
Цікавий історичний факт: перед зведенням станції з орбіти фахівці вирішили випробувати її гармату, встановлену на борту для захисту від нападу «ймовірного супротивника». По команді з Землі гармата дала перший і єдиний залп — снаряди, випущені проти вектора орбітальної швидкості, увійшли в атмосферу і згоріли. На щастя, космічне знаряддя не знадобилося, і на наступному «Алмазі» гармати не було.
Проблеми «Союз-21»
22 червня 1976 року була запущена орбітальна станція «Алмаз-3», яка отримала у відкритій пресі назву «Салют-5».
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Орбітальна станція «Алмаз-3» («Салют-5») на збірці.
РГАНДТ
Перша експедиція у складі командира полковника Бориса Волиновим і підполковника-інженера Віталія Жолобова стартувала 6 липня на кораблі «Союз-21». Її програма передбачала серію випробувань станції та апаратури спостереження за наземними об’єктами в інтересах Міноборони, а також проведення прикладних експериментів для Академії наук СРСР.
Через день після старту Волинов вручну зістикував «Союз-21» з «Салютом-5», оскільки система зближення і стикування «Голка», незважаючи на конструкторську доопрацювання, знову дала збій. Екіпаж перейшов на станцію і приступив до виконання програми.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Старт ракети-носія з космічним кораблем «Союз-21».
spacefacts.de
Далеко не все виходило відразу, і космонавтам доводилося надолужувати згаяне в особистий час — нерідко за рахунок годин, виділених на відпочинок. Зрозуміло, що накопичувалася втома, зростало нервове напруження. Одного разу сталася нештатна ситуація, яка змінила багато в програмі польоту. Волинов згадував:
«Коли ми перебували в тіні Землі, несподівано завила сирена, згасло світло — і ми опинилися в цілковитій темряві. Вимкнулося все, аж до регенераційної установки. А це значить, що кисень не виробляється, і можна розраховувати тільки на той, що знаходиться в об’ємі станції. Повна темрява, нічого не розуміємо — де верх, де низ, і тільки виє сирена. У таких стресових умовах потрібно діяти виважено, чітко, не піддаючись паніці. Ми намацали пульти, потім попливли до центрального пульту, навпомацки намагаючись вибрати короткий шлях. Вимкнули сирену і вперше сприйняли «тишу космосу». Було таке відчуття, що знаходишся в мертвому місті… Це враження не для людей зі слабкими нервами, напевно, так відчувається безодня.
Ми зашифровано передали на Землю, що на борту аварія. Двостороннього зв’язку в цей час не було, і Земля нічим не могла допомогти. А нам треба було з’ясувати, наскільки серйозна ситуація. Можливо, це розгерметизація! На щастя, цього не сталося. Найважчим було оживити станцію, включити життєво важливі системи. Стабілізація орбітального комплексу була втрачена, тому нам треба було його вручну зорієнтувати. Жолобов відправився в корабель, звідки через прилад візуального спостереження дивився, в якому положенні відносно Землі знаходиться станція, і по внутрішньому зв’язку повідомляв мені про це. Я, аналізуючи цю інформацію і уявляючи собі положення станції, керував двигунами.
Коли вдалося відновити електропостачання, ще раз дали шифрований сигнал на Землю, що у нас нештатна ситуація. Потім почали переглядати документацію — розбиратися, що сталося. Коли увійшли в зону радіовидимості, з Землі нас вітають: «Добрий день…» Стало зрозуміло: на Землі не зрозуміли, що щось трапилося. Знову передаю шифровку — але вони як води в рот набрали, а зона всього 4 хвилини… Взагалі працювати в цих умовах було досить напружено і важко. Зрештою працездатність станції було відновлено повністю. Але в результаті стресової ситуації через кілька днів у Віталія почалися сильні головні болі, не знімаються ніяким ліками. Потім у нього з’явилися проблеми зі сном. Він перестав займатися на біговій доріжці, все менше працював, частіше плавав по станції в розслабленому стані. В останні дні мені доводилося одному виконувати обов’язки двох.
Спочатку ми доповідали на Землю не про «відмінний», а про «задовільний» самопочуття. Вже це повинно було насторожити. Тим не менш Земля не прореагувала. Тоді я запропонував Віталію повідомити про свій стан по закритому каналу. Адже краще за нього самого ніхто не міг пояснити, що з ним відбувається. Він доповів, а я в цей момент теж був на зв’язку і уточнив все, що потрібно.
Для Віталія провели кілька медичних телеметричних сеансів, щоб об’єктивно оцінити його стан здоров’я».
На жаль, заходи, вжиті за порадою медиків, бажаного полегшення не принесли: стан здоров’я Жолобова погіршувався.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж корабля «Союз-21» на тренуванні: Борис Волинов і Віталій Жолобов.
spacefacts.de
23 серпня після переговорів з Германом Тітовим, який був одним із керівників програми, прийняли рішення про дострокове припинення експедиції. На наступний день Волинов «упакував» Жолобова в скафандр, пристебнув його до ложементу в спусковому апараті, потім одягнувся і сам зайняв місце командира.
Расстыковаться вийшло тільки з другої спроби. Із-за тимчасового зсуву екіпаж «Союзу-21» приземлився в запасному районі, в темний час доби, що ускладнило його пошуки.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Віталій Жолобов і Борис Волинов в кабіні корабля «Союз-21».
spacefacts.de
Сама посадка вийшла зовсім не м’якою. Під поривами вітру апарат розкачувався на стропах парашута і в момент спрацьовування двигунів м’якої посадки перебував під кутом до поверхні, тому впав ребром, підстрибнув, пролетів три метри, вдарився, відскочив і впав знову. Віталій Жолобов розповідав:
«Відчуття було таке, ніби ми з усього розмаху хлопнулись задом на твердий грунт. У командира лопнув шнур від шлемофона, а від бортового журналу, який я тримав у руках залишилося кілька сторінок».
Космонавти повернулися додому, не долетав 11 діб до кінця 60-добового терміну експедиції.
Причиною поганого самопочуття Жолобова називали отруєння токсичними речовинами, выделявшимися в атмосферу «Алмазу» внутрішньою обшивкою і фотопроявочной машиною. Проте медична комісія ретельно обстежила космонавтів і прийшла до висновку, що синдром, що спостерігався в польоті, став результатом психологічного перевантаження, порушення режиму тренувань і недостатньої підтримки з Землі.
Щоб розставити крапки над i, фахівці вирішили провести прямі дослідження складу атмосфери на станції, які включили в програму польоту, забезпечивши екіпаж спеціальною хімічною лабораторією. При виявленні токсичних речовин у повітрі космонавти повинні були скористатися протигазами. Крім того, їм належало провести складний технічний експеримент: вручну розгерметизована «Алмаз» і перевірити систему аварійного наддуву, замінивши атмосферу станції.
Падіння на озеро
14 жовтня 1976 року стартував корабель «Союз-23», на борту якого перебував екіпаж у складі командира підполковника В’ячеслава Зудова і підполковника-інженера Валерія Різдвяного. Як незабаром з’ясувалося, виконати програму польоту цьому екіпажу не судилося. 15 жовтня на етапі дальнього зближення з «Алмазом-3» в зоні гасіння бічної швидкості проявилися великі коливання сигналу радіотехнічної системи зближення і стикування «Голка».
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Ракета-носій з космічним кораблем «Союз-23» на стартовому комплексі Байконура.
spacefacts.de
Прагнучи погасити уявні відхилення «Союзу» від штатної траєкторії, система управління вмикала і вимикала двигунів причалювання і орієнтації корабля, що ще більше збільшувало відхилення. Космонавти не зуміли адекватно оцінити ситуацію і не відреагували на коливання корабля навколо поздовжньої осі і наднормативний витрата робочого тіла. Проблему помітила наземна група управління, проте відстань до «Алмазу» не дозволяло перейти на ручне зближення, тим більше що коливання параметрів «Голки» могли спричинити за собою помилкові дії екіпажу.
Група прийняла важке рішення — відмовитися від стикування. Екіпажу дали команду на ручне управління не переходити, а повертатися на Землю.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж корабля «Союз-23»: В’ячеслав Зудов і Валерій Різдвяний.
spacefacts.de
Втім, випробування, що випали на частку космонавтів «Союз-23», на цьому не закінчилися. Сідати їм довелося пізно вночі при сніжному бурані. Зудов згадував:
«Нам дана команда на посадку. До чого ж було прикро, що стільки років підготовки! І ми ще тоді не знали, що це наш перший і останній політ у космос. А далі події розвивалися, як у детективі. Це в середині жовтня: мороз за мінус двадцять градусів, завірюха. В ілюмінатори нічого не видно. Ляпанець, не схожий на удар про землю. Не можемо зрозуміти, чому нас базікає, може, ми десь у морі? Це ми тільки пізніше зрозуміли, що приводнились на досить велике озеро Тенгіз.
Відстрілюється основний парашут, і слідом за ним — ривок… і виходить запасний парашут і перевертає спусковий апарат «з ніг на голову», і ми опиняємося в цьому кульці вниз головою.
З трудом, з допомогою один одного нам вдається поцупити з себе скафандри… Ми чекаємо рятувальників, ще не знаючи, де ми приводнились, так як всі системи зв’язку під водою. Але і рятувальники не знають, де ми і що з нами, так як посадка нештатна, завірюха, темно. Вертольоти в таку погоду не піднімаються, а всюдиходи не знають, де нас шукати.
Поступово наше житло охолоджувалося як зовні, так і зсередини. Все стало покриватися памороззю, а на нас були тільки спортивні вовняні костюми і вовняні шапочки. Скільки ще нам доведеться перебувати в такому положенні, ми не знали. Та й система регенерації не безмежна. Стали в цілях економії її відключати, голову в іній — і хоч недовго, але не дихали.
Буря вщухла до ранку. Пошуковики визначили місце нашого перебування, та й ми вже знали, що приводнились в озеро».
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Витяг спускного апарату корабля «Союз-23» з озера Тенгіз.
spacefacts.de
Головне проблемою було те, що озеро Тенгіз в Казахстані відрізняється високою солоністю, тому практично не замерзає навіть при сильному морозі, покриваючись шугою — в таких умовах евакуювати апарат можна було тільки вертольотом.
Коли над озером з’явилися перші проблиски світанку, до спускаемому апарату були доставлені аквалангісти. З космонавтами налагодили зв’язок. Спусковий апарат виявився на дві третини занурений у воду. Після декількох безуспішних спроб аквалангістам вдалося зачепити трос, але вантажопідйомність вертольота Мі-8 не дозволяла підняти його в повітря. Зудов розповідав:
«Після 11 годин перебування в спусковому апараті нас підчепили тросом до вертольота і волоком потягли по воді і трясовині до берега. Ось це, по-моєму, один з найбільш незабутніх епізодів моєї космічного життя. Але найцікавіше в тому, що в загоні був єдиний матрос-водолаз —Різдвяний. І нас саме з ним зміг приземлитись. Це поки що єдиний випадок в історії вітчизняної космонавтики».
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Космонавти В’ячеслав Зудов і Валерій Різдвяний у вертольоті по дорозі додому. Фото з особистого архіву Ст. Різдвяного.
На жаль, посадка в таких екстремальних умовах мала трагічні наслідки: займався операцію порятунку підполковник КДБ Юрій Дерябін віддав свій кожушок одного з космонавтів, сильно застудився і через деякий час помер.
Розбір ситуації виявив низку серйозних недоліків в організації служби пошуку і рятування. Виліт групи затримався. На деяких вертольотах були відсутні плавзасоби, оскільки ніхто не подумав, що доведеться працювати на воді.
За підсумками було підготовлено доповідь з перерахуванням всіх недоліків, виявлених в ході операції на озері Тенгіз. На його основі в Центрі підготовки космонавтів вирішили створити нову службу — «Самостійне відділення випробувань засобів аварійного порятунку, приземлення, евакуації і підготовки космонавтів до дій після вимушеної посадки в екстремальних умовах різних кліматогеографічних зон».
Нові пригоди
Після фіаско «Союз-23» програму другої експедиції доручили виконувати дублерам — полковнику Віктору Горбатко і підполковнику-інженерові Юрію Глазкову. У свою чергу, їх дублерами були призначені Анатолій Березової та Михайло Лісун.
Нова експедиція повинна була тривати 16,5 діб, а її програма, крім вивчення атмосфери станції і експерименту по наддуву і роботи з розвідувальної фотоапаратурою, включала деякі ремонтні операції.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Ракета-носій з космічним кораблем «Союз-24» на стартовому комплексі Байконура.
spacefacts.de
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж космічного корабля «Союз-24» на тренуванні: Юрій Вічок і Віктор Горбатко.
spacefacts.de
7 лютого 1977 року корабель «Союз-24» вийшов на задану орбіту і кинувся до станції «Алмаз-3». Віктор Горбатко згадував:
«Обстановка була досить складна і нервова. Стиковка була складною. Стикувалися ми вночі і забули зняти фільтри з наших прожекторів. Друге — прилад, який допомагав нам визначати бічні швидкості, які ми повинні були погасити до нуля і залишити тільки швидкість зближення, почав працювати некоректно. Ми пішли на зближення. На відстані 300 метрів я перейшов на ручне управління і пішов на стиковку. Дивлюся — прилад показує одне, а візуально станція відвертається в інший бік. І що робити, чому вірити? Було прийнято рішення — зависнути на 70 метрів, вимкнути прилади і йти на стиковку з візуальним контролем. Напруга величезна. Мені здалося, що я як на 70 метрах вдихнув, так, поки не зістикувався, не видихав. Потім мені сказали: «Ти так видихнув, що вся Земля чула…»
Радість, звичайно, була велика. Зістикувалися, вирівняли тиск, але відкривати люки нам заборонили. Ми «пішли» на глухі витки і до ранку залишалися в кораблі».
На наступний день космонавти наділи протигази і відкрили люк. Першим у темряву «Алмазу» кинувся Вічок; там за допомогою спеціального насоса і індикаторних трубок він провів аналіз атмосфери. У той же час Горбатко зняв протигаз, сунувся в отвір люка і принюхався. Ніякого неприємного запаху він не помітив, про що повідомив на Землю. Станція була реабілітована.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж «Союзу-24» в кораблі на орбіті.
spacefacts.de
Змінювати атмосферу в такому разі не було особливої необхідності, але, раз вже апаратура для наддуву «Алмазу» стисненим повітрям при розгерметизації (наприклад, у випадку гіпотетичної атаки з боку «ймовірного противника») була сконструйована і доставлена, слід було її випробувати. 21 лютого Горбатко зайняв місце за головним пультом, а Вічок зі спеціального пульта управління наддувом відкрив клапани. Повітря зі свистом почав залишати станцію. Пізніше Горбатко розповідав:
«Коли відкрили клапани скидання повітря і клапан для наповнення атмосфери, піднявся страшенний гул. Було таке враження, що станція розірветься. Звуковий ефект був таким, як ніби знаходишся всередині котиться металевої бочки».
Експеримент тривав кілька хвилин, протягом яких на станції підтримувався певний тиск: згідно зі зробленими розрахунками, цього часу повинно вистачити екіпажу для евакуації в «Союз». Обидва космонавта контролювали процес заміни атмосфери і були готові втрутитися в разі відмови автоматики. Примітно, що екіпаж проводив настільки небезпечний експеримент без скафандрів!
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж космічного корабля «Союз-24» на борту станції «Алмаз-3» («Салют-5»).
spacefacts.de
Інший незвичайний випадок стався через кілька днів після експерименту по заміні атмосфери. Горбатко згадував:
«Я працював попереду станції, Вічок щось робив ззаду. Раптом пролунав потужний удар по станції. Ніби про металеву бочку вдарили каменем. Я моментально пішов на головний пост управління для контролю тиску на предмет розгерметизації, а Юра підплив туди, до пульта управління, і приготувався відкрити крани і наповнити станцію повітрям. Я все оглянув і перевірив, тиск був в нормі. Ми зрозуміли, що це був маленький метеорит. Але удар був дуже сильний. На Землі ми розповіли про це тільки Володимиру Миколайовичу Челомею. У той час це було суворо засекречено, і ми навіть на Держкомісії про це не сказали…»
Виконання програми польоту йшло своєю чергою. Екіпаж знімав фотокомплексом «Агат» об’єкти на території СРСР та інших країн, виявляв фотоплівки, сканував потрібні кадри і передавав їх по радіоканалу на Землю. За допомогою 80-кратного телескопа космонавти спостерігали аеродроми, визначаючи навіть типи окремих літаків.
Як і у попередніх експедиціях на «Алмази», режим сну і неспання виявився зім’ятий: космонавтам доводилося прокидатися, коли станція пролітала над об’єктом, знімати його, а потім знову спробувати заснути — і так кілька разів за ніч протягом багатьох днів. Відзняті фотоплівки складали в повернену капсулу. Перед завершенням експедиції екіпаж почав готувати її до спуску на Землю.
24 лютого 1977 року космонавти наділи скафандри, зайняли місця в спусковому апараті «Союзу-24», задраїли люки, стравили тиск між стикувальними вузлами і приготувалися до расстыковке. І тут з ЦУПа надійшла команда повернутися на станцію. Чому продовжили політ екіпажу не сказали, і тільки на Землі космонавти дізналися, що спуск був перенесений із-за поганої погоди — очевидно, минулі інциденти навчили командування більш трепетно ставитися до метеоумов.
На наступний день, 25 лютого, нарешті надійшов наказ повертатися. Космонавтів попередили, що в розрахунковому районі посадки дме сильний вітер, тому Горбатко завбачливо натиснув кнопку відстрілу парашут у момент спрацьовування двигунів м’якої посадки. І все-таки спусковий апарат кілька разів підстрибнув, перш ніж лягти набік в неглибокому снігу. Космонавти деякий час чекали появи рятувальників, але не було чути ні голосів, ні шуму вертолітних двигунів.
По системам зв’язку екіпаж «Союзу-24» безуспішно намагався викликати пошуковиків. Висіти в ременях крісел було несила, тому космонавти вирішили взяти ініціативу в свої руки. Звільнившись від ременів, Вічок буквально вивалився з ложемента і впав на командира. Потім він відкрив люк і вибрався назовні.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Екіпаж космічного корабля «Союз-24» в групі зустрічаючих на аеродромі Байконура після повернення з місця приземлення, 25 лютого 1977 року.
РГАНТД
Рятувальники затримувалися, і, чекаючи їх, космонавти добряче змерзли. Стали готуватися до «виживання» — діставати і розпаковувати блоки носимого аварійного запасу, радиосигнальные і світлосигнальні засоби; відчепили укладання з польотними та теплозахисними костюмами. Тільки через годину до спускаемому апарату під’їхала «Блакитний птах» — пошуково-евакуаційна машина високої прохідності. Рятувальники на руках донесли космонавтів до її теплого салону.
26 лютого від «Ромб-3» відокремилася повертається капсула, яка доставила на Землю відзняті фотоплівки. Станція продовжила політ в автоматичному режимі.
З березня по програмі третьої і останньої експедиції продовжили підготовку два сформованих екіпажу. Вона намічалася на другий або третій квартали 1977 року, але виникла проблема з «Союзом». Вийшло, що із-за відмови «Голки» на «Союз-23» всі три кораблі, виготовлені для запланованих експедицій, що були використані. Додатково замовили ще один корабель, але його виготовлення забрало багато часу (він відправився на орбіту лише в червні 1978 року під назвою «Союз-30» і зістикувався з «Салютом-6»).
5 березня та 15 квітня були проведені корекції орбіти «Алмазу», що дозволяли йому прийняти нову експедицію. Але в червні стало ясно, що на підтримання потрібної висоти до можливої дати запуску нового «Союзу» потрібно майже все паливо станції — вона може стати некерованою під час стикування або в ході спільного польоту, а це позбавляє експедицію сенсу. Зрештою було прийнято рішення про припинення експлуатації «Ромб-3». 8 серпня 1977 року, після 412 доби орбітального польоту, станцію затопили в Тихому океані.
Неперевершений «Алмаз»
Проблеми експлуатації станцій «Алмаз» наочно показали: пілотований варіант ніяких значних переваг порівняно з розвідувальними супутниками не дає — навпаки, доводиться прикладати багато зусиль для підтримання життя і безпеки екіпажу. Однак відмовлятися від потужного технічного заділу військові поки не збиралися.
У Центральному конструкторському бюро машинобудування (ЦКБМ), а з 1966 року стало називатися бюро Володимира Челомея, з’явився проект орбітальної станції у безпілотному варіанті, який отримав назву «Алмаз-Т». За рахунок відмови від систем, пов’язаних з життєзабезпеченням космонавтів, вдалося розмістити більш потужний комплекс апаратури для дистанційного дослідження Землі, в тому числі унікальний радіолокатор бокового огляду з високою роздільною здатністю. Така станція могла перебувати на орбіті довгі роки, а для збільшення терміну експлуатації передбачалося періодично направляти до неї космонавтів для ремонту і профілактики бортової апаратури.
У ЦКБМ були закладені відразу три безпілотних «Алмазу», і у кожної з них була своя доля. Перша станція «Алмаз-Т», підготовлена до старту в 1981 році, кілька років пролежала в одному з цехів Монтажно-випробувального корпусу космодрому Байконур. 29 листопада 1986 року була зроблена спроба її запуску, виявилася невдалою через аварії ракети-носія «Протон».
18 липня 1987 року відбувся успішний запуск другої станції «Алмаз-Т», яка у відкритій пресі отримала офіційну назву «Космос-1870». При її польоті були отримані високоякісні радіолокаційні зображення земної поверхні, які використовувалися в інтересах Міноборони і народного господарства.
Проблемы и достижения советских военно-космических станций «Алмаз» Авиация
Автоматична орбітальна станція «Алмаз-Т» в експозиції павільйону «Космос» ВДНГ. Фото Л. Кузнєцова.
technomuzei.ru
Нарешті 31 березня 1991 року модифікований автоматичний варіант станції із значно покращеними характеристиками бортової апаратури був виведений на орбіту під своїм справжнім ім’ям — «Алмаз-1».
Технологічний рівень, досягнутий на той момент радянської військової космонавтикою, нікому не вдалося перевершити досі. Хоча «Алмаз-1» не був прийнятий замовниками в експлуатацію, фахівці зуміли провести на ньому цілу серію експериментів. Приміром, були здійснені зйомки в інтересах десяти дослідних програм з екологічного моніторингу, геологічної розвідки, картографування, океанології і т. п.
Інформація, отримана з «Алмаз-1», залишається унікальною — досі на пострадянському просторі не знайшлося коштів на створення космічного апарату з радіолокатором високого дозволу.
Антон Первушин

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here