Якщо висловлюватися прямо з приводу того, що сталося в Тбілісі (і на момент написання тексту збиралося переможно відбуватися далі), — то це, по-перше, дикість. А по-друге — просто сором і ганьба.
Під «дикістю» тут розуміється те, що це слово спочатку було, — тобто щось протилежне цивілізованості.
Цивілізованість — це, по-перше, здатність приймати реальність. По-друге, це здатність виконувати загальноприйняті правила поведінки та досягнуті домовленості. По-третє — це вміння відокремлювати емоційну сферу від раціональної.
Так, ми вже звикли до того, що деякі наші сусіди по пострадянському простору в інтересах своїх внутрішніх міфологій практикують подвійну картину реальності. Тобто на зовнішньому рівні — розвивають з Росією торговельні відносини і туризм, просять не посилювати режим перетину кордону і так далі (попутно кочуючи по західним столицям і прохаючи посилити на нас санкційне тиск). А всередину, в простір своїх країн — хронічно транслюють тези про Росії-ворога, Росії-агресора, Росії-оккупанте і Росії-бажає-поневолити-імперії.
Це увечный спочатку підхід — але шкодить він, по ідеї, тільки самим носіям подвійний картини світу. Тому Росія, у якої своїх проблем вище даху і яка в принципі з унікальною за теперішніх часів делікатністю відноситься до внутрішніх справ зарубіжних країн, до пори до часу могла просто знизувати плечима, спостерігаючи цю узаконену шизофренію.
Однак події в Тбілісі показали, що узаконювати шизофренію — значить просто заохочувати її та готувати її нові тріумфи. І рано чи пізно шизофренічна реальність, воспитываемая «на внутрішній ринок» і активно подкармливаемая купою зацікавлених сторін, увійде в конфлікт з реальністю справжньою.
В результаті:
— Офіційна російська парламентська делегація була запрошена в столицю незалежної Грузії на офіційне, притому суто гуманітарний захід.
— Під організованим тиском дикості самими запрошуючими ця делегація була ображена і вигнана.
— Слідом російської делегації полетіли не вибачення, а заяву формальної (який не є) глави грузинської держави про те, що Росія — «ворог і окупант» і у всьому винна.
Якщо вважати, що сталося іспитом на державну спроможність, — то цей екзамен Грузією був тільки що з тріском провалений. І, можливо, навіть із захопленням. І той факт, що провал, можливо, вже оголошено перемогою національної гордості, — масштаб внутрішнього катаклізму тільки посилює.
Що тут хотілося б відзначити.
По-перше: історично Росія, що б не затівав офіційний Тбілісі, ніколи не робила замах на суверенітет Грузії і ніколи не рвала відносин з грузинським народом. Розрив дипломатичних відносин відбувся з ініціативи грузинського керівництва — що заподіяло куди більше бід і печалей народу Грузії, ніж народу Росії. Навіть у 2008 році, коли зухвала спроба М. Саакашвілі захопити і повернути до покірності Південну Осетію призвела до показового анулювання військової машини майбутнього одеського губернатора, — Росія не зробила жодного кроку до якого б то не було «поневолення» Грузії.
По-друге: одним з найстаріших (коріння якого губляться в тисячоріччях) законів людського гуртожитку є закон гостинності. Згідно з ним господар, запрошуючи гостя, захищає його до останньої можливості і несе повну відповідальність за благополуччя і гідність гостя.
А випадки, коли господар раптово починає (нічого ганебного собі не дозволив) гостя ображати, принижувати, виганяти і пояснювати, що так і треба, — занесені в аннали історії як страшний сором і ганьба. Інших спаплюжених народів і царств вже немає, а сором живе.
По-третє. Спроби виправдати раптову зміну гостинності на ворожість і приниження тим, що «ваша країна погана» і тим, що «ми від вас настраждалися, нас потрібно зрозуміти», — нікчемною по суті і по формі.
Ну а саме безглузде — це лунають, у тому числі і в російському медіапросторі, вигуки про те, що тбіліське неподобство і дикість слід «зрозуміти і пробачити» на тій підставі, що багато жителів Грузії ставляться до жителів Росії добре, просто Росія не зуміла підібрати до них ключик і «знову сподобатися», як в давнину.
Росія не червонець, щоб усім подобатися. Вона занадто довго — десятиліттями — була добровільною потерпілої від тих, хто висував їй смутні гуманітарні домагання і на цій підставі вимагав конкретних поступок і бонусів. Це не принесло їй ніякої поваги, навпаки — претензії і презирство тільки посилювалися.
Ці часи давно пройшли і, сподіваємось, безповоротно.
Відтепер невміння окремих сусідів нашої країни виконувати взяті на себе зобов’язання і відповідати за правопорядок на власній суверенній території — їх власна (і так, важка, але ми-то тут при чому проблема.
