Трагедія і фарс східного православя: українська сцена

0
225


Ще один експонат у колекції розколів
Свою знамениту серію статей «18 брюмера Луї Бонопарта» (січень-лютий 1852 року) Карл Маркс почав з розвитку постулату іншого «похмурого німецького генія» — Гегеля:
«Де Гегель відзначає, що всі великі всесвітньо-історичні події та особистості з’являються, так би мовити, двічі. Він забув додати: перший раз у вигляді трагедії, другий раз у вигляді фарсу».
З самим тезою можна посперечатися, але часом він б’є просто «в точку». Як це сталося в Україні в першій половині року 2019-го.
Ще в минулому столітті великий англієць сер Арнольд Тойнбі виділив в історії людства 21 цивілізацію. З них сім — «живі»: західно-християнська (європейська), східно-християнська (православна), індуїстська, конфуціанська, далекосхідна (Японія і Корея), іранська, арабо-ісламська. В основу класифікації цивілізацій сер Арнольд ставив релігію і форму її організації.
З цієї точки зору вмістом світової політики останніх років є ескалація боротьби «західно-християнської цивілізації (куди крім Європи увійшли Австралія і всі країни Британської Співдружності) з «східним православ’ям». Правда, останній рік лідер «західних християн» господар Білого дому у Вашингтоні активно формує політичні фронти проти «конфуціанської» і «іранської» цивілізацій, але там спектакль тільки починається.
Трагедия и фарс восточного православия: украинская сцена украина
В прицілі міжцивілізаційної боротьби, що природно, лежить саме базис цивілізації. А значить — релігія і форми її організації. Тому що релігія — це навіть не ментальна характеристика, це архетип, колективне несвідоме нації, без якого неможлива сама його екзистенція, існування. Адже коли християнство зруйнувало «архетип воїна» у скандинавів, тоді кривава, але героїчна «історія вікінгів» закінчилася.
Східно-православна цивілізація остаточно обособилась від своїх західних «братів-християн» в 1054 році, і з тих пір вони «з братньою любов’ю» різали один одного. Криваве взяття православного Константинополя католицькими хрестоносцями в 1204 році. Католик Балдуїн (латинський імператор Константинополя), скинутий православним Калояном (цар Болгарії) у прірву (після усікновення рук і ніг) у 1206 році… Все це — дрібні епізоди такий вже тисячолітньою «любові».
Але це минуле. Нині ж атака на східне православ’я — це елемент боротьби «колективного цивілізованого» Заходу з дикунами Сходу. Причому боротьби за ресурси, а не на абстрактних питань про «єдиносущність» або «подобосущности».
І слід віддавати собі звіт, що східне православ’я — це далеко не монолітний Камінь, на якому збудована Церква. Східну Церкву трясе від протистоянь і амбіцій: як персональних, так і історичних.
Як, наприклад, від історичного протистояння греків і слов’ян. У далекому 1947 році, в журналі «Экклезия» (офіційний орган Елладської Церкви), у статті «Дві головні небезпеки» митрополит Закинский Хризостом писав:
«Православна Грецька Церква, яку складають Православні Грецькі Патріархії та інші автокефальні Грецькі Церкви, має своїм ворогом не тільки папизм та Західну католицьку церкву, але і слов’янство і слов’янські православні Церкви».
Трагедия и фарс восточного православия: украинская сцена украина
«Наші брати слов’яни не можуть терпіти першості Вселенського патріархату і нашої нації в православ’ї«
До речі, відомий ще з «Іліади» острів Закінф — це 407 км2 території і трохи більше 40 000 населення. А вся єпископія Константинополя — Нового Риму — це п’ять парафій (Ставродромион, Татаула, Босфор, Гипсоматеи і Фанар), якими керує патріарх Варфоломій. Та й вся Константинопольська церква — це 3196 парафій з 5 255 000 віруючих, яких опікує 131 єпископ. Для порівняння: Російська православна церква — 36 870 парафій, 90 мільйонів парафіян, 419 єпископів (дані ресурсу «ПравБлог»).
Неможливо заперечувати значимість та історичне значення Константинопольського патріархату. І навіть визнавати його перше місце серед православних Церков. Але перше тільки «по честі». Та й то, в дуже далекому 381 році Константинопольський єпископ став «другим після Римського» тільки тому, що «град нім є новий Рим» (3-е правило II Константинопольського собору), що було підтверджено через 70 років на IV Вселенському соборі у Халкідоні:
«…престолу старого Рима Отці пристойно дали переваги: бо ж то був царюючий град. Дотримуючись того ж спонуканню… Єпископи, надали рівні переваги Святійшому престолу нового Риму, праведно розсудивши та град, що отримав честь бути градом Царя і Синкліту, і має рівні переваги з старим царственим Римом, і в церковних справах звеличений буде подібно до того, і буде другим по ньому» (28-е правило).
Трагедия и фарс восточного православия: украинская сцена украина
Як історик зауважу, що в першому випадку імператором Римської Імперії був воїн Феодосій Великий, відбив навалу готовий. А в другому — теж воїн Марціан, єдиний, хто був здатний відбити нашестя язичників-гунів. Іншими словами, церковники втекли під захист меча світської влади. А за захист слід платити — ось і зробили вони резиденцію володаря (Константинополь) церковним центром Імперії. І імператору зручно, і єпископи в безпеці.
Але в 1453 році Константинополь перестав бути християнським містом Царя і Синкліту». Імператор Костянтин XI Драгаш загинув у бою, а Константинополь став Истамбулом, мусульманським містом Падишаха і Дивана». А патріарх перетворився нехай і в високопоставленого, але всього лише чиновника, відповідального за поведінку невірних-християн (міллет-баші). Якого можна було принизити (Іосафу I відрубали бороду, а Рафаель I помер в ланцюгах), пригрозити побитием камінням (Mark II), а то й просто повісити (Григорій V).
Однак і це всього лише історія. А в новітній час константинопольський патріарх Варфоломій став простим знаряддям міжцивілізаційної боротьби, створивши автокефальну Церкву України. Яку, до речі, до цих пір не знають, як іменувати. Константинополь наказав назва «Найсвятіша Церква України» (СЦУ), сама нова організація іменує себе «Православна Церква України» (ПЦУ), але в запалі боротьби на такі дрібниці ніхто не звертає уваги. Тим більше, що і та, і інша абревіатури звучать не зовсім пристойно.
У підсумку Російський патріархат, чиєю канонічною територією Україна була 333 року, припинив євхаристійне спілкування з Фанаром, а з точки зору церковного права і традицій це означає розкол. Той самий розкол, гріх якого «не змивається навіть мученицькою кров’ю» (Іоанн Златоуст). І закінчення цього розколу до зміни режимів або в Росії, або в Константинопольському патріархаті, або у кураторів патріархату не передбачається.
Для східного православ’я, як планетарної цивілізації, це трагедія.
А тепер про фарсі.
Не встигли на Україні створити ту саму чи ПЦУ, то СЦУ, як там відразу стався розкол. Нагадаю, ПЦУ була створена 15 грудня 2018 року шляхом об’єднання УПЦ (КП), Української православної церкви Київського патріархату і УАПЦ Української автокефальної православної церкви. Предстоятелем нової Церкви з титулом «митрополита» був обраний митрополит Переяславський та Білоцерківський Епіфаній, а «почесним патріархом — предстоятель УПЦ (КП) Філарет. За відкритими джерелами, за Філаретом залишалося управління Церквою, а Епіфаній брав на себе тільки внешнецерковные зв’язку. При цьому було прийнято рішення
«припинити діяльність релігійного об’єднання УПЦ КП шляхом об’єднання і приєднання до створюваної Православної Церкви України».
Трагедия и фарс восточного православия: украинская сцена украина
Однак дуже швидко Філарет зрозумів, що його просто відтирають від влади і грошей, залишаючи «на прокорм» лише Київську єпархію. І почесний патріарх «прозрів» … Помітивши те, про що криком кричали навіть адепти створення автокефальної помісної української Церкви: що ніякої самостійності нова Церква не має і перетворюється за фактом філія-екзархат Константинопольського патріархату. Який не тільки позбавляє СЦУ парафій за кордоном, але і перемикає на себе управління, аж до прямого призначення єпископів, для пристойності «затверджуються» Синодом СЦУ. Так в кінці травня на Україні була створена нова «Ольвійська єпископія», на чолі якої був поставлений проповідник Димитриадской митрополії Елладської православної церкви Єпіфаній (Дімітріу).
90-річний Філарет зрозумів, що «щось пішло не так». Адже без спадщини УПЦ (КП) новостворена СЦУ — просто ніщо. У «киян» на Україні 5363 приходу і 63 монастиря. У СЦУ — 531 прихід. Причому вже мало для кого є секретом, що більшість цих парафій — «діти адміністративного ресурсу» екс-президента України Петра Порошенка. В кінці минулого року перед кожною районною державною адміністрацією людьми президента було поставлено завдання забезпечення переходу як мінімум трьох релігійних громад в нову помісну церкву.
Ну, по методу і результат. Вже згаданий «ПравБлог» зібрав інформацію, що 531 переходу 222 громади були перереєстровані незаконно, шляхом підроблення. Але і це не допомогло виконати завдання Порошенко. На Україні 490 районів. Якщо без Криму, а також прифронтових Донецької та Луганської областей — 440. А «перейшла» тільки 531 парафія. Причому варто було Порошенко злетіти з крісла президента, як процес стих: якщо в лютому було зареєстровано 234 переходу, то в березні (сумний для президента перший тур виборів) тільки 94, а в квітні (катастрофа другого туру) — взагалі 14. А в травні взагалі ОДНА.
Трагедия и фарс восточного православия: украинская сцена украина
Ну, хто ж віддає своє» при такому співвідношенні сил? У всякому разі — не Філарет. Тому він навіть не збирається припиняти діяльність УПЦ (КП) і свою діяльність як патріарха цього об’єднання. А 20 червня він взагалі публічно відмовився від томосу про автокефалію, виданого Синодом Константинопольського патріархату 5 січня цього року.
В цей день Філарет провів у київському Володимирському кафедральному соборі «помісний собор УПЦ (КП), на якому було скасовано
«постанова архієрейського або так званого Помісного собору, тому що це не був Помісний собор, а збори підписів архієреїв, одного священика та двох мирян про умовну ліквідацію УПЦ Київського патріархату, на вимогу Вселенського Константинопольського Патріарха Варфоломія».
Це перший пункт оприлюдненого постанови Собору.
Але куди більш вагомі пункти 4-6, за яким всі кошти і майно, всі монастирі, всі єпархії і навіть ті «релігійні громади, які перереєстрували свої Статути на Православну Церкву України, але бажають бути в складі Київського патріархату» продовжують належати УПЦ (КП).
А томос, за який так відчайдушно боровся Філарет в одній упряжці з Порошенком? А томос, як виявляється, «не відповідає статуту автокефальних Церков» (пункт 7). Так що, спасибі Варфоломію, але «нас не влаштовує зміст Томосу про автокефалію Української Православної Церкви» (пункт 8).
А це безумовний розкол. Точніше — відпадання від Константинопольської матері-церкви. Тому що патріарх Варфоломій зовсім недавно, 31 травня, виступаючи перед журналістами з України, заявив:
«Так званий «Київський патріархат» не існує і ніколи не існував. Ми також вважаємо, що тепер, коли автокефалію надали, відповідальність предстоятеля Православної церкви України, його блаженнішого митрополита Єпіфанія, очолити цю історичну церкву, зміцнюючи єдність українського народу».
«Люди Епіфанія» теж не сиділи склавши руки. І в той же день провели у Києві свій «Форум Православної церкви України». На якому вирішили, що титул «почесного патріарха» СЦУ
«не може означати, що його носій очолює в Православній церкві України якийсь окремий Київський патріархат».
Тому Помісний собор Філарета
«ні в якому разі не може бути визнаний Помісним Собором, а його рішення є первісно нікчемними в юридичному й канонічному сенсі цього слова, не породжують юридичних наслідків і не підлягають виконанню».
Трагедия и фарс восточного православия: украинская сцена украина
І Форум, і Собор виробляли якесь сумне, дійсно фарсове враження. На Форумі було близько тридцяти чоловік, причому сам Епіфаній не був присутній. На Соборі було заявлено 200 учасників, хоча з вищих ієрархів, схоже, був присутній тільки Іоасаф, архієпископ Білгородський і Обоянський.
Але як би фарсово не виглядали київські церковні збіговиська від 20 червня, повторюся: релігія — це архетип. Зазвичай він дрімає під покривалом ментальності. Але якщо його розбудити, то «колективне несвідоме» не сприймає норм моралі, добра чи моральності. Та перешкодити йому не зможуть ніякі церковні проповіді.
Київ
Постскриптум. Зараз кожен, кому не лінь — від церковних світил до диванних стратегів — посилаються на Правила Святих Апостолів та Вселенських Соборів. Ну як не кинути свій п’ятак в цю купу золота? На ІV Халкидонському Соборі, там, де був підтверджений статус константинопольського єпископа, було прийнято 12-е правило: «Дійшло до нас яко якісь всупереч Церковним постанов, вдавшись до влади, за допомогою прагматичних грамот, єдину область на дві розсікли, яко бути від цього в єдиній області двох Митрополитів. Тому визначив святий Собор, та ніщо таке творити надалі не осмілюється Єпископ».Цікаво, як би його зараз прокоментували Варфоломій, так Філарет з Єпіфанієм? Адже «єдину область» вони давно ріжуть вздовж і поперек, і по живому.
Андрій Ганжа