Український політикум як лабораторія професора Павлова

0
50


Діяти сміливо. Побільше цинізму. Людям це подобається. (Остап Бендер)
На жаль, телевізор, соціальні мережі та месенджери, наполегливо прививающие користувачам кліпове мислення, вже зробили свою чорну справу. Відсутність критичного мислення, абсолютне небажання читати книги і лонгриды, розбиратися в економічних викладеннях, графіках та діаграмах, аналізувати і порівнювати програми партій, ідеї, теорії – це сьогоднішній виборець. Строго кажучи – не лише українська.
Нинішній споживач інформаційного продукту воліє красиві слогани і гасла. Мозок колективного виборця заточений на прості емоції і нехитрі рефлекси.
Натиснули кнопку – загорілася лампочка – виділилася слина. І за свободу вже приймається усвідомлена необхідність піти в рабство.
Ну, а попит – що природно! – породжує і відповідну пропозицію.
І в цій справі майстри людських душ (по-нашому, по-простому — пропагандисти) буквально досягли досконалості. При словах «громадський активіст» у страху розбігається навіть поліція, поняття «антикорупціонер» будить в людях почуття священного трепету і зараховує суб’єкта до лику непогрішних, приставка «європейський» до будь-якого назвою (партії, організації, світлого шляху ногами вперед) – автоматично означає одностайне схвалення мас, а слоган «нові обличчя» навішує ореол святості і автоматично додає відсотків 1,5 – 20 до рейтингів цих самих, давно помітних «нових».
На моїй пам’яті останнім, хто ще намагався довго і нудно — з допомогою нудних цифр і малозрозумілих обивателю слів вказати на підводні камені тоді ще не підписаної асоціацію з ЄС, був Микола Азаров. Але на екрані з’являвся молодий Арсеній Петрович. І з європейським блиском в очах, всього лише однією фразою: «Асоціація – це європейські пенсії, зарплати та освіту!» бодрячком множив Азарова на нуль. А захоплена публіка ревно молилася: «Дякую!» — за що припадала впору «Мівіну» на вухах.
І не біда, якщо граніт європейської освіти доводиться гризти на польських полях з полуницею, а поклади «дешевого, європейського газу» чомусь опиняються в Тюмені, а не в Словаччині. Досить згадати про «щастя безвиза» і триразово вимовити: «Клятий Путін!» І сакральність євроатлантичного вибору України знову заграє всіма кольорами веселки. А з підмостків Віденської опери зазвучить «Козак за Дунаєм». У виконанні Вакарчука та інших метрів співу ротом у вишиванках.
Головне – лампочку правильну включити. Щоб викликати правильний рефлекс у «пересічного». І, як учив нас товариш Ніцше: «У натовпі кожен втрачає свій розум».
От ви знаєте, наприклад – про що сьогодні мріють мільйони українців? А! Не знаєте! Не живете ви в тренді, так сказати – в струмені свіжої (як осетрина у Булгакова) політичної думки!
А мужик на велосипеді і з булавою… вибачте – президент Зеленський (за підтримки видання «Гордон») навіть дуже дохідливо пояснюють: «Українці чекають від канцлера Німеччини Ангели Меркель допомоги у відновленні суверенітету України і проведення реформ».
Ось ви чекаєте? Ні!? Навпаки — чекаєте, коли уряд нарешті сам, засукавши рукави білих сорочок, займеться економікою, а не навішування локшини під соусом «Закордон нам допоможе! Захід з нами!»? Е, голубчику, а чи немає у вас схильності до побутового сепаратизму? Треба б вас прояснити!
Парадокс, але в боротьбі з популістами все якось непомітно стали ще більшими популістами. Махровими і заскорузлими. І брати Стругацькі вже не упрекнут нас в «занедбаності лозунгово господарства». Навпаки – це «господарство» у нас розвивається небаченими темпами.
Ось, тільки, фінал у товариства «собак Павлова» завжди один. За Оруеллом. До влади, поки вівці бекають (читай – пускають слину): «Чотири ноги — добре, дві — погано», приходять свині.