Микола Стороженко
Новий президент України, виявляється, винен у тому, що забороняє підкидати наркотики і занадто мляво репресує незгодних. Принаймні, саме такі висновки можна зробити з повідомлень, якими киплять останнім часом українські соцмережі, особливо представників «креативного класу». І в цьому українські ліберали майже ідеально зійшлися з російськими.
Якраз коли в Росії вже догорав скандал з Іваном Голуновым, про цю ситуацію раптово висловився український журналіст Вахтанг Кіпіані. Та так, що його висловлювання виявилося вкрай яскравою ілюстрацією того, що відбувається сьогодні в голові так званої свідомої української інтелігенції.
Широкому колу російських читачів він навряд чи знайомий, хоча Україні це персона досить відома. Скажімо, це такий український Шендерович. Теж знакова фігура для журналістики. Теж входить в шорт-лист, коли місцевим посольству США приспичивает поспілкуватися з відфільтрованої громадськістю. Теж ліберал – в пострадянському значенні цього терміна, зрозуміло.
Ні, про Голунове пан Кіпіані в загальному-то й не писав, а писав, що проблема України «…не тільки в тому, що Медведчуки купують телеканали [як раз напередодні ЗМІ повідомили, що український політик Віктор Медведчук став власником західно-українського телеканалу ZIK – ПОГЛЯД], а тому, що у них є на це гроші. І ні один з десятка антикорупційних органів не має претензій… Сотні тисяч людей у погонах, а патрон або пакетик з білим синтетичним речовиною підкинути нікому». Така ось історія.
У цих двох давня нелюбов, а пояснювати чому – дуже довго, та й нема чого. Але можна просто когось не любити. А можна схвалювати щодо нього фабрикацію кримінальних справ і фальсифікацію доказів. Причому не в колі друзів, а публічно. Так в позі ще: у який я!
Симптоматично, що практично одночасно щось подібне сталося і з ще одним українським інтернет-персонажем – Мирославом Гаєм. «Я злюся на Порошенку за те, що Медведчук скуповує телеканали, а Зеленський порушує конституцію. Це безсилий гнів, що Порошенко не рейдерил ці телевізійні канали та радіо, не закривав беззаконно проросійські ЗМІ, не дав команди спецназу перестріляти проросійську сволота по місту, не націоналізував підприємства олігархів, не запровадив воєнний стан на рік, не очолив суди…».
І так без зупинки.
Буквально одними словами, правда? Не вистачає тільки «Я злюся, що Порошенко не підкинув опонентам наркоту і патрони».
Коли падає планка
Медведчук – особистість для України теж знакова. Як Березовський, приблизно. Правда якщо російські ліберали БАБа були готові облизувати з голови до ніг, то їх українські колеги Медведчуку готові вчепитися в горлянку. Від цієї дикої ненависті у них падають всі захисні механізми і вони починають транслювати своє найпотаємніше. Показувати, які вони насправді, за межами мірка затишних офісів, студій, ефірів, бложиков, редакцій, грантів і міркувань про свободу слова.
Ух, яке чудовисько з-за цієї завіси показується! Причому чудовисько, б’ється в істериці.
Ні, не через Медведчука. Вірніше, через кому. Їх вперше за п’ять років позбавили влади. Тобто не їх конкретно звичайно, а їх ідейних керівників. У яких вони були вірною клиентеллой. І готові були до останньої краплі крові захищати режим, який дав їм право принижувати своїх не таких співгромадян. Будь-хто, хто не згоден з тим, що Бандера –герой, а Росія – агресор.
І ось все це руйнується. Спершу Порошенко програє президентські вибори. Тепер – є ризик пролетіти і повз парламенту: однозначних гарантій його партії соціологія поки не дає. Ну і тут вже через кому можна: Медведчук канали скуповує, один з проспектів Харкова – знову проспект імені маршала Жукова, один із знакових пропагандистів (Дмитро Тимчук) самоубился…
В результаті в українських креаклов колективна істерика. Звідси ці звинувачення в недостатній узурпації влади і недостатніх репресії. Схвалення явних злочинів «в ім’я благої мети» у все інше.
Причому новий президент адже ще навіть нічого не зробив. Але екс-клиентелле достатньо вже того, що спіраль українського політичного безумства і русофобії перестала закручуватися з колишньою швидкістю.
Ти винен вже тим…
Ну і крім того – у Зеленського є непозбутній, первородний гріх перед усіма цими кровожерними і схильними до уголовке українськими псевдолибералами. Вони ніколи не простять йому того, що не вони його вибрали. А обрало бидло – в їх розумінні. Народ, який традиційно не той.
І тут відразу ж на думку спадають їдкі жарти останніх років про 86% – жарти вже російських псевдолибералов. Вони теж ніяк не можуть змиритися з тим, що не вони обирають владу. А вибирає звичайний народ. Останні 20 років погляди цього народу і псевдолибералов на те, якою бути владі в Росії, трагічно не збігаються.
Псевдоліберали народу кажуть: «Ось за цього голосуй, він проти корупції та на мітингах красиво запалює». Народ чухає гарбузика, йде голосувати – і у псевдолибералов рівно така ж істерика, що у їхніх українських колег. Правда, до ідеї підкидати своїм опонентам наркотики вони, здається, поки що не додумалися.
«Ніколи ми не будемо братами», – юродствувала після Евромайдана Анастасія Дмитрук. Так як же «не будемо», якщо практично близнюки? Принаймні, у середовищі тих, хто називає себе «лібералами» і «креативним класом».
